На рубежі XIX і XX століть у Києві вирувала будівельна лихоманка. Промисловий бум забезпечував потужний приплив нових городян, житла катастрофічно не вистачало, і для забудовників та архітекторів настала золота пора, щоб не лише збільшити капітали, а й вписати свої імена до історії міста. Далі на kyiv-future.
Але чесна праця і сумлінні зусилля не завжди супроводжували процес будівництва. У його тіні розігрувалися історії, сповнені інтриг, махінацій і корупції, у центрі яких стояли такі впливові київські громадяни як голова правління Київського акціонерного домобудівельного товариства Михайло Мерінг і голова правління Київського земельного банку Георгій Шлейфер.
Знамениті будинки Києва початку XX століття
Початок XX століття став періодом активного будівництва в Києві. У цей час у місті з’являються такі відомі будівлі, як готель «Континенталь», театр Соловцова (суч. театр ім. І. Франка), хмарочос Гінзбурга, будівля Південно-Російського промислового банку, багато прибуткових будинків із прекрасною архітектурою. Деякі зі збережених будівель і зараз залишаються найкрасивішими в Києві.
Однак за кожним із цих проєктів стояла не тільки талановита робота архітекторів, а й тіньові фінансові схеми, що розігрувалися в коридорах влади та банківських установах.
З чого все починалося: Михайло Мерінг і його амбітні проєкти
Михайло Мерінг успадкував від батька, професора медицини Федора Мерінга, величезну ділянку землі в центрі Києва, між Хрещатиком, Інститутською та Шовковичною. Кияни називали ці землі садибою Мерінга. За життя Мерінг-старший облаштував тут ставок із купальнею, розбив клумби та алеї, а взимку влаштовував громадську ковзанку.
До слова, професора Мерінга на похороні відспівували священники трьох конфесій – православний, юдейський та лютеранський. Кияни поважали доктора та дуже хотіли, щоб він точно потрапив до раю.
Отримавши спадок, Михайло Мерінг запропонував київській міській управі викупити в нього садибу під забудову новими будинками. Але міський бюджет не подужав такої покупки. Тоді Михайло запропонував багатим і впливовим киянам створити акціонерне товариство і викупити в нього землю під забудову. При цьому сам він також залишився великим акціонером і до того ж очолив це товариство, ставши головою правління Київського акціонерного домобудівного товариства. Виходило так, що Мерінг мав забудувати свої ж власні землі.
Михайло Мерінг був не просто грамотним фінансистом, він був людиною, яка мала родинні зв’язки з верхівкою імперії, він був одруженим з падчеркою міністра фінансів Сергія Вітте. Ці зв’язки відкривали перед ним усі двері та давали йому відчуття невразливості. Впевненість у підтримці могутнього тестя стала помилкою, і в результаті зіграла фатальну роль у його житті.
Михайло запропонував акціонерам розбити землю садиби на 27 ділянок, частину продати, а частину забудовувати на власні гроші. У цей час на арені подій з’являється ще одна значна особа.
Георгій Шлейфер і його слід в історії Києва
Не менш впливовою фігурою в київському будівельному бізнесі був знаменитий київський архітектор Георгій Шлейфер, голова правління Київського земельного банку. Шлейфер був депутатом міської думи і завжди міг «підстрахувати» своїх колег по будівельному бізнесу.
Спочатку справи йшли відмінно. Було забудовано чотири вулиці: Ольгинську, Миколаївську (суч. Архітектора Городецького), Мерінгівську (суч. Заньковецької), Нову (суч. Станіславського) і Миколаївську площу (суч. І.Франка). Цей район називали «Київський Париж», на тлі патріархального міста він виділявся своєю витонченістю, стилем і монументальністю будівель. Але економічна криза початку століття вплинула на приплив інвестицій, кількість квартир у нових будинках перевищила попит на них, а ціни на оренду елітних квартир стали непосильними для орендарів.
Будівельний бізнес Києва перестав приносити прибуток, варто було б зупинитися, але Михайло Мерінг і Георгій Шлейфер пішли на ризик і закупили нові ділянки. Нове будівництво вимагало нових грошей.
Михайло Мерінг вирішив вдатися до ризикових фінансових маневрів. Він зробив кілька великих незабезпечених позик у Київському приватному комерційному банку, директором якого був він сам, і в Кредитному товаристві, яке очолював його компаньйон, Георгій Шлейфер. По суті, Мерінг зі Шлейфером видали незабезпечені позики самі собі.
Ці позики не були засновані на реальній вартості активів, Мерінг просто скористався своїм впливом і особистими зв’язками. Але ці ризиковані кредити не врятували вмираючий бізнес. Гроші закінчилися, і акціонерне товариство опинилося на межі банкрутства.
Падіння фінансової піраміди
Мерінг звернувся до найбагатших людей Києва, також акціонерів домобудівного товариства, за допомогою. Це були Давид Марголін, який був співвласником Об’єднаного товариства пароплавства Дніпром і очолював Київське товариство міської залізниці, і цукровий король Лев Бродський. Порівняно з цими багатіями, навіть славнозвісна родина Терещенків мала дуже скромні капітали.
Але допомоги Михайло не дочекався. Замість цього його компаньйони використували ситуацію, що склалася, для власної вигоди. Марголін і Бродський запропонували Мерінгу кредити в обмін на заставу майна компанії, і Мерінг зважився ще на одну махінацію. Оцінюючи майно, яке він збирався закласти без відома членів правління домобудівного товариства, він істотно занизив його вартість. У такий спосіб йому вдалося закласти театр Соловцова і готель «Континенталь», які за заниженою вартістю становили менш як 50% усіх активів товариства. А саме такою частиною активів він мав право розпоряджатися самостійно як голова правління. У разі розкриття афери, він розраховував на підтримку свого впливового тестя, але Вітте не став ризикувати своєю репутацією, і в результаті акціонерне товариство збанкрутувало. Марголін і Бродський стали власниками чудових елітних будівель у центрі Києва, а Мерінг втратив усе і завершив своє життя в Парижі у злиднях. Шлейфер та інші архітектори змогли уникнути звинувачень, оскільки місто цінувало їхні чудові творіння і дало можливість талановитим архітекторам продовжити створювати архітектурні шедеври.
Якою б не була темна сторона забудови центру міста, завдяки цим проєктам Київ знайшов своє обличчя і ці величні будинки досі є його прикрасою. Ці історії свідчать про те, що за кожним архітектурним шедевром ховається не тільки геній творців, а й темні сторони людської природи, які надають цим творінням ще більшої чарівності та драматизму.
