Певне, важко не погодитись з твердженням, що Пішохідний міст – найбільш екзотичний з-поміж своїх побратимів. Це, звісно, випливає з його назви – вдень ним прогулюється безліч киян, а в ночі він палає всіма барвами веселки, віддзеркалюючись у тьмяних дніпровських водах. Власне, не поступався він популярністю і у давнину, от тільки цілі переслідуванні ним були в рази практичніші. Далі на kyiv-future.
На порятунок комфортного відпочинку
Історія створення Пішохідного мосту тісно пов’язана з…розвагами та відпочинком. Саме так, зараз, як і в давнину, ним можна було дістатися Труханового острова. А чим славився острів на початку минулого століття? Звісно ж першим київським пляжем, на якому згодом планували облаштувати цілий спортивно-розважальний комплекс “Гідропарк”. Це було чи не найпопулярніше місце для відпочинку, а оскільки населення столиці невпинно зростало, – зростала й кількість охочих погрітися на жовтому пісочку дніпровського курорту. Та була одна проблема. Щоб дістатися на Труханів острів, кияни мали переправитися сюди з правого берега паровим катером-човником, який вже не витримували наплив бажаючих. Так, в 1939-му році підрахували, що навантаження на кожен пункт переправи складає 5-6 тисяч чоловік за годину, а рейс одного моторного човна займав близько 20 хвилин туди й назад. Очевидно, що навіть коли переправою курсувало кілька суден, довжелезних черг за скупчень було не уникнути. Саме для того, щоб зробити відпочинок киян комфортніший, ще в 1936-му році вченим-гідротехніком, професором КПІ Н. Терпуговим, був висунутий проєкт пішохідного моста. За розрахунками, його ширина мала складати 10 метрів, а пропускна спроможність – аж 36 тисяч чоловік за годину.
І знову актуальний…
Втім, задум так і був реалізований – в Київ прийшла Друга світова, і стало вже не до розваг та відпочинку. Це ж продовжувалося і в подальші повоєнні роки, а проте Центральний(на той час йому дали таку назву) пляж користувався загальною популярністю. А доставляли людей туди все ті ж моторні човники, в народі їх іронічно прозвали “лапоть” або “калоша”. З часом Київ вилікував свої найболючіші післявоєнні рани: відновлювались центральні квартали, поставали все нові парки та сквери, і навіть почалося будівництво метро. Актуальною залишалася й ідея створення “Дніпровського Гідропарка” на території Труханового острова, який як ніхто інший потребував Пішохідного моста.
Клопітке будівництво
Новий проєкт був створений спеціалістами “Киевпроекта”, “Промстальконструкции” та “Института электросварки”, і ззовні він нагадував довоєнний задум Терпугова. Відмінність полягала лише в головному прольоті, який замість вант підтримували через підвіски двотавровим ланцюгом із надміцної сталі, яка спиралась на два пілона. Будівництво реалізував Мостотряд №2 у 1956-1957 роках, який спорудив більшість київських мостовий конструкцій. Загальна довжина мостового полотна складала 439 метрів, цікаво, що з них 180 припадало на суходільний прогін правого берега. Стики конструкцій зварили за принципом Патона. А сумарна вага моста склала 985 тон. На той час колосальне число, зважаючи на хронічний радянський дефіцит, при якому боротись приходилось за кожний кілограм. Проте, Олексій Заваров, архітектор, котрий курував будівництво, доклав максимум зусиль, власне, довів справу до завершення. Втім, учасник проектування та член “Киевпроекта”, Всеволод Суворов, згадував, що Заваров керувався й власними мотивами: він поспорив на ящик шампанського з одним з неостанніх гідротехніків міста, який сумнівався в можливості спорудження мосту. Так, більш ніж через півстоліття, повторилася історія спору Владислава Городецького з Олександром Кобелевим, який також не вірив в можливість спорудження “Будинку з химерами”.
Тепер у нас є і “Будинок із химерами”, і Пішохідний міст, який згодом перетворився на Парковий. Цікаво, що в результаті його спорудження кияни зекономили близько трьох мільйонів рублів, а сам міст став візитівкою столиці.
