Лизогубова Слобода – це невеличке мальовниче село, що знаходиться на Київщині та має багату історію, яка сягає козацької давнини. Це село, яке вистояло у Другій світовій війні й пережило Голодомор. Село, яке змогло увійти у ХХІ століття з розвиненою інфраструктурою та родючими землями, на яких процвітав аграрний бізнес. Далі на kyiv-future.
Про це місце написана не одна книга, адже селяни бережуть свою історію і прагнуть донести її майбутнім поколінням, однак в цій статті ми поговоримо лише про період заснування села Лизогубова Слобода: від побудови інфраструктури на безкраїх полях, до усталеної назви.
Як Семен Лизогуб заснував село?
Семен Лизогуб (1687 – 1734) був відомий як зять Івана Скоропадського, який у 1701 році одружився з його старшою донькою Іриною. У 1708 – 1709 роках перебував при гетьманові Івану Мазепі спочатку значним, пізніше знатним військовим товаришем.
Історія села розпочинається з того моменту, як у 1720 році 23 липня Семен придбав шматок землі за 100 злотих, а саме: ставок з гребелькою та землі розташовані вище греблі Безбородка. Наступного року 7 червня, за 30 злотих на церкву, Лизогуб отримав від яготинських парафіян підписку про дозвіл зайняти на вічне поселення землі та пасовища від притоки річки Оржиця до Алоївської греблі.
За період свого господарювання, Лизогуб сприяв поступовому формуванню трьох поселень, які стали основою формувань сіл, а саме: хутора Рокитного, хутора Оржицького та слободи Лизогубівки.
Однак земельне питання потребувало багатьох юридичних формальностей, які за свого життя Семен не зміг завершити, бо загинув у військових сутичках на боці Московії під час боротьби польських магнатських угрупувань Августа ІІІ. Його дружину Ірину більше непокоїла доля дітей, аніж незавершені паперові справи. Вона турбувалася тільки про те, як вдало видати дочок заміж та влаштувати синів.
Тим часом Лизогубівський хутір розбудували, перетворюючи в чималу слобідку. По смерті Семена Лизогуба населений пункт залишався в підпорядкуванні Переяславського полку та був під опікою високопоставленого брата Якова Лизогуба (1675 – 1749). Попри те, що він тривалий час очолював український уряд, йому не вдалося отримати царську жалувану “грамоту” на засновані Семеном хутори в Яготинській сотні. Судові та державні перипетії, а також постійна зайнятість військовими та політичними справами завадили Якову довести земельне питання до кінця і закріпити за собою право на землі брата.
Як село передали у власність Кирила Розумовського?
Кирило Розумовський (1728 – 1803) – українсько-російський політичний, військовий та державний діяч, генерал-фельдмаршал та останній гетьман Війська Запорізького.
У 1764 році цариця викликала Кирила Розумовського в Санкт-Петербург і примусила зректися гетьманства. За це йому зберегли становище високого достойника Російської імперії, забезпечили велику пенсію й надали у власність колишні гетьманські маєтки, серед яких були населені пункти Яготинської сотні, визнані такими, що не мають законного володаря за відсутності юридичних документів. Оскільки справу на землю Семена Лизогуба не було доведено до кінця, слобода Лизогубівка теж перейшла у власність Розумовського. Проте сини засновника могли оскаржити рішення гетьманської комісії та отримати родинний спадок.
Офіційно слободу передали Кирилу Розумовському у 1764 році, коли він ще обіймав посаду гетьмана. За переказами місцевих старійшин, першими поселенцями в слободі Лизогубівці були збіднілі козаки Чернігівського полку. На момент перепису 1765 – 1769 років у селі було зареєстровано 55 дворів. Також жителями слободи стали переселенці з Переяславського, Прилуцького, Чернігівського, Ніжинського та Київського полків.
У 1789 році село Лизогубівка, яке вже перейшло у підпорядкування Пирятинського повіту Київського намісництва, населяло 214 душ. Селяни займалися вівчарством та чинбарством. Також відомо, що у 1787 році у Лизогубівці вже існувала православна церква, яку, ймовірно, збудував для нових жителів Кирило Розумовський.
У 1799 – 1801 роках слобода Лизогубівка налічувала 463 душі чоловічої статі, що сплачувала податки. Село поволі розросталося.
За розподілом спадку Кирила Розумовського Лизогубівські землі перейшли у власність його сина Олексія Розумовського (1748 – 1822). Перебуваючи на посту міністра народної освіти, Олексій сприяв збільшенню в країні початкових шкіл, але таких, де викладали російською мовою. Він порушував питання розв’язання проблеми безграмотності населення, але гальмував прийняття до гімназій дітей селян.
Село за часів Варвари Рєпіної
Варвара Рєпіна-Волконська (1778 – 1868) – відома як княгиня та благодійниця. Дружина троюрідного племінника князя М. В. Рєпіна, Миколи Волконського, який за іменним указом імператора Олександра І, мусив змінити прізвище на Рєпін, аби врятувати давній рід від зникнення. В придане Варвара отримала 3 тис. селянських душ, в тому числі й слободу Лизогубівку. Однак ще певний час ці землі перебували під опікою Розумовського.
Рєпіни розвивали сільськогосподарську діяльність у Лизогубівці та поліпшували стан скотарства. Однак у 1835 році їх маєтки були взяті під державну опіку за брехливий донос за буцімто розтринькування державних коштів на розкошування в Малоросії. Судова тяганина припинилася по смерті Миколи Рєпіна, тоді суд визнав сімʼю невинуватою.
З часом населення Лизогубівки зросло на третину, а також збільшилася посівна завантаженість. У 1861 році маніфестом Олександра ІІ було проведено селянську реформу, яка ліквідувала кріпацтво. Це означало, що поміщик втратив право на володіння селянами й зобовʼязувався надати їм у постійне володіння присадибну ділянку та певний наділ польової землі. Відтоді селяни підпорядковувалися різним волостям: то Яготинській, то Томарівській.
Як село опинилося у власності Варвари Кочубей?
У 1866 році, щоби не втратити землі, княгиня Варвара Рєпіна продала сільськогосподарське помістя, яке вже мало назву “Лизогубова Слобода”, двоюрідній сестрі свого чоловіка Варварі Кочубей (1829 – 1894). Маєтки Кочубеїв межували з маєтками Рєпіних, тому купівля була цілком вигідною.
За правління Кочубеїв доходи зі слобідського господарства були вкладені у місцевий аграрний розвиток, а у 1886 році у Лизогубовій Слободі збудували деревʼяну Свято-Духівську церкву.
У 1894 році, по смерті графині Варвари Кочубей, землі Лизогубової Слободи, а також нерухомість у Петербурзькій, Полтавській і Чернігівській губерніях перейшли до її сина Василя Кочубея (1868 – 1940). Василь був петербурзьким аристократом, відомим колекціонером та церемоніймейстером царського двору. До середини 1914 року він врешті зміг накопичити кошти, щоб остаточно віддати заставну суму за майно в селі та стати його повноправним господарем.
Після Лютневої революції та Жовтневого перевороту у 1917 році Кочубей відмовився працювати у створених більшовиками адміністративних інстанціях уряду ради народних комісарів. Крім того, він не поділяв ідей, які пропагували більшовики. Тому у 1918 році залишив свій особняк у царському селі та оселився у київському будинку на Липках.
Невдовзі Василь Кочубей законодавчо опинився у положенні землевласника, якого поступово грабували та відбирали землі, які військовою, козацько-старшинською та державною службою здобули та примножили його предки. Вчергове впевнившись у ненадійності білогвардійської влади та побоюючись за життя своєї родини у вересні – жовтні 1919 року, перед приходом більшовиків, Кочубей вивіз сім’ю за кордон.
Можливо він мав наміри, через деякий час, повернутись у згурівський маєток та навідатись до господарства у Лизогубовій Слободі, але подальші події поставили на його планах тверду крапку. Наприкінці 1919 року Добровольча та Донська об’єднані армії на чолі з Антоном Денікіним зазнали нищівної поразки від більшовицьких військ.
Аграрний розвиток села за правління Василя Кочубея
За 20 років до початку революції, господарство Кочубея у селі Лизогубова Слобода природним чином увійшло до інфраструктури Попівської волості та Яготинської невиробничої сфери економіки (транспортні розв’язки; освітні, лікарські та ветеринарні заклади обслуговування населення).
За статистикою 1900 року селяни-власники створили 363 господарства у Лизогубовій Слободі, в яких мешкало близько 2184 особи. Селяни засівали поля житом, ярою та озимою пшеницею, ячменем, вівсом та гречкою. Також деякі ділянки землі були відведені на вирощування льону, коноплі та баштанних рослин. У період 1898 – 1900 років у Лизогубовій Слободі було зареєстровано, поміж селян-власників, 38 осіб з 26 дворів, які сезонно виїздили на дальні заробітки.
Добре пристосувалися до слобідського середовища й представники привілейованого стану: дворяни та духовенство, а купці не лише не були обтяжені викупними платежами, а й не платили мирських зборів та не виконували натуральних повинностей, щоправда, вносили поземельний збір у державну скарбницю.
У 1913 році на тлі виробничих перебудов природні луки поблизу Лизогубової Слободи використовували для випасу та заготівлі сіна коням і худобі. Вже на початку 1910 року надлишки врожаю зернових культур селяни могли продати, або здати на перероблення найближчим промисловим підприємствам, створеним місцевими дворянами чи купцями.
У 1910 році у селі проживало близько 2296 осіб з найманими робітниками. Населення мало 1591 дес. ґрунтів, придатних для землеробства, в тому числі 1392 дес. для оранки. У тваринництві пріоритетним стало розведення великої рогатої худоби та свиней, а вівчарство почало скорочуватись. Поступово формувалася торгово-виробнича сфера населеного пункту. Відкрилися олійня, кілька промислових підприємств, кузня, крамниця та ін.
