Сьогодні телебачення для будь-якої людини це звична справа. Кожен напевно має вдома хоча б один телевізор. Сьогодні дивитися телебачення можна з будь-якого гаджета у будь-якому місті. Технології дозволяють. Але колись, це було щось досить незвичне. І люди намагалися встигнути на улюблену телепередачу чи на випуск новин, які на той час не можна було передивитися в інтернеті. Становлення телебачення в Україні пройшло досить великий та нелегкий шлях. Спочатку початок трансляцій взагалі робили в маленькій студії. Як виросло наше телебачення читайте далі на kyiv-future.
Хрещатик, 26
Взагалі, як відомо, перші телевізійні трансляції в Києві були ще у 1939 році. Передачі по 40 хвилин вели з маленької студії, яка знаходилась на перетині вулиць Хрещатик та Інститутська. Це було експериментальне телебачення, та й механічна трансляція давала якість картинки не дуже високу. А ще на той час телевізори були не в усіх. На жаль, ця студія загинула у 1941 році під час нальоту на Київ.
Після війни довелося починати справу з нуля. Існує думка, що ініціатором побудови телецентру в Києві став Микита Хрущов. Рішення про побудову телецентра будо прийняте у 1945 році. Тоді це питання підіймалося на комісії, де і було затверджено. Сталін підписав проект, а також узгодив бюджет, який на той час складав 43 мільйони карбованців. Хрущов же в свою чергу обрав місце для телецентру, будівлю по вулиці Хрещатик 26
Будівництво за новими стандартами
Будувати телецентр почали дуже швидко у 1949 році. Перші цеглини фундаменту закладали ще військовополонені німці. Згодом їх замінили спеціалістами з компанії “Хрещатик буд”. Кажуть що місце для будівництва взагалі було обране не дуже вдало. На схилі, біля руйнувань старих будинків. Будівельники мали закладати фундамент на глибині майже 20 метрів. Будували великий комплекс, на той час досить великий. З двома студіями “А” і “Б”. Перша була 270 квадратних метрів, а друга 150 квадратних метрів. За центром було побудовано телевежу 192 метри заввишки. Кажуть, що перший директор цього телецентра постійно їздив на збори, щоб відзвітувати про будівництво перед вищим керівництвом.
Перші ефіри
В 1951 році була готова частина телецентру. А саме телевежа та студія “Б”. Партійне керівництво не втратило можливості натякнути, що було б добре запустити телебачення перед великим радянським святом 7 листопада. Тому першу трансляцію було назначено на 6 листопада, планували до показу фільм “Велике зоряво”, де основними діючими персонажами були Ленін та Сталін. Це кіно було відзняте в далекому 1938 році. Звісно що інші жанри кіно важко було уявити в ті часи на телебаченні.
5 листопада працівники телестудії вирішили провести тестовий показ. Для цього навіть була виділена певна кількість телевізорів, які працівники розвезли в усі куточки Києва своїм рідним та близькими. Потім з ними зідзвонювались і намагались налаштувати сигнал залежно від відгуків щодо звуку та зображення. Для тестування використовували фільм “Алітет йде в гори”, до того ж плівка була намотана задом наперед, тому на зображенні собаки постійно йшли назад. Тестовий ефір пройшов досить добре.Тому трансляція фільму “Велике зоряво” була затверджена на 6 листопада 1951 року. А вже 7 листопада було проведено перший прямий ефір, транслювали святковий парад на Хрещатику.
Програма передач
На початку трансляції проводили 2 рази на тиждень. Показували концерти, художні та документальні фільми. А щоб надавати плівці міцності, під час її виготовлення використовувалися кістки та жир тварин, плівку змащували таким желатином. До того ж перші телевізори типу “КВН – 49” та “Ленінград – Т2” були досить великою розкішшю. А що цікаво, що телевізори “КВН” виготовлялися на Київському заводі Маяк. Адже коштували вони майже 1200 карбованців, а це 2 середні зарплати у радянських країнах. До того ж до 1962 року будь-яке радіо або телевізор треба було реєструвати за місцем проживання та додаткового сплачувати за нього податок у розмірі 10 карбованців на місяць. Тому у невеличких селищах, або ж в деяких житлових будинках Києва, сусіди збиралися й дивилися телевізор у того, в кого він був на той час. А ті в кого не було, могли допомогти господарю сплатити податок. Не дивлячись на всі незручності, телеаудиторія зростала дуже швидко.
Якщо в 1951 році в Києві налічувалося 600 телевізорів, то через два роки їх вже було майже сім тисяч. У 1953 році будівництво Київського телецентру було повністю завершено. Через рік навіть зʼявилася мобільна телестанція, яка виїжджала на вулиці міста для трансляції та репортажів з місця подій. Згодом почали розширювати і програму передач.
Спочатку з’явилися дикторські оголошення, які були дуже схожі на випуски новин. В них говорили про основні події в Києві та в країні за день, або давали якісь екстрені повідомлення. А згодом зʼявилися і повноцінні телепрограми, одна з таких “телевізійний кіножурнал”. Ну і звісно ж були студійні програми. До середини 60-х років трансляції проходили у прямому ефірі. Технічною особливістю київського телецентра було й те, що в ньому використовувалася повністю радянська техніка. Для телецентрів в Москві встигли закупити американські прилади, але поки будувався Київський телецентр між країнами почалася холодна війна, тому тестували виключно техніку свого виробництва.
Перші телеведучі
Першими жінками дикторами стали Олена Миколаєва і Ольга Даниленко. Їм було нелегко, адже увесь текст треба було завчити, суфлерів на той час ще не було. До того ж жінкам треба було виглядати як то кажуть з голочки при зарплаті 55 карбованців. Костюмерів та гримерів на той час також не було. Жінки розповідали, що мали в гардеробі декілька кофтинок, які використовувались для роботи в кадрі, також обовʼязково мала бути сорочка і темний піджак. Щоб щоразу виглядати свіжо і одяг здавався новим, постійно змінювали комірці, іноді навіть вплітали під них живі квіти. Трошки згодом зачіски київським телеведучим почали робити в перукарні “Черемшина” недалеко від студії.
Ще одною видатною особистістю телебачення був Петро Вескляров, він же дід Панас. Більш ніж 20 років він читав дітям казки, спочатку на радіо, а потім його запросили працювати в дитячій програмі “На добраніч, діти”.
В наступні роки телецентри активно почали відкривати в усіх великих містах України. Кількість телеглядачів зростала досить швидко.
А ажіотаж на телевізори виріс майже в 4 рази. Тому за кілька років активного розвитку українського телебачення кількість телевізорів від 7 тисяч виросла до мільйонів. Адже широка програма передач для всієї родини, можливість дізнаватися новини та дивитися концерти вабила мешканців столиці і всієї України.
За часів Незалежності, а саме у 1996 році, сталася велика пожежа, В ту жахливу ніч повністю згоріла апаратна та студійний комплекс “А”. Водою було залито майже 50 тисяч магнітних стрічок, але вже о 10 ранку телевізійники змогли відновити ефір.
На жаль ця будівля у 90-х роках використовувалися не на повну потужність, як відомо, в 1983 році було узгоджено проект будівництва нового більшого телецентру по вулиці Мельникова, що на Дорогожичах. Тут було багато студій, окремий поверх архіву та багато різноманітних технічних приміщень, які дозволяли організувати роботу телебачення майже цілодобово. У 1992 році почався великий переїзд.
Ось таке воно київське телебачення. Зі своїми цікавинками та історією. Зараз ні для кого це не дивина, а колись, подивитись телевізор було, як сходити в кіно.
