Поблизу Поштової площі, в невеличкому заглиблені, здіймаються вгору по схилу масивні сходи. Якщо ми почнемо підніматися ними, то в кінці кінців опинимося на Володимирському узвозі. Проте, мова сьогодні піде не про нього, тому нам прийдеться спуститися назад, до підніжжя. Спустившись, ми неодмінно пройдемо крізь монумент, який біліє на зеленому фоні Дніпровських схилів. Він представляє із себе 18-ти метрову колону, яка згори закінчується позолоченим шаром і хрестом, і постаментом для якої служить потрійна арка. Цікавий цей пам’ятник тим, що саме він був першим у Києві монументом, і вже понад 2 сотні років прикрашає підніжжя возноситься над сивочолим Славутичем. Тож пропонуємо розібратися, що стало причиною його встановлення у ті далекі роки. Далі на kyiv-future.
“Універсальний” монумент
На колоні красується напис: «Усердием Киевского гражданства за утверждение прав древния сея столицы ВСЕРОССИЙСКИМ ИМПЕРАТОРОМ АЛЕКСАН ДРОМ I 1802 года сентября 15 дня». І трохи нижче: «Святому Владимиру просветителю России». А ще згодом можемо запримітити вже табличку радянських часів: «Пам’ятник на ознаку повернення Києву Магдебурзького права. Споруджено в 1802 р. Архітектор А. I. Меленський». Та на честь кого або чого був встановлений монумент: російського царя, хреститель Київської Русі Святого Володимира, чи повернення місту Магдебурзького права. Правду кажучи, всім трьом водночас! Тож давайте розберемось по-порядку.
Київ і Магдебурзьке право
Міста, які володіли Магдебурзьким правом, могли обирати власні міські управи, здійснювати незалежний суд і навіть мати власну міліцію. Києву воно дісталося ще XV столітті від Великого князя Литовського Вітовта (тоді Україна була частиною Великого князівства), але згодом було втрачено. Наступного разу кияни домоглися широкої автономії та самоуправління від великого князя Олександра у 1494-му році. Вони навіть якось примудрилися зберігати свої права понад 300 років, аж до 1785-го. Тоді Катерина II поширила на місто “городовое положение”, і воно втратило всі привілегії, окрім судової влади. Наступний російський самодержавець Павло I відмінив положення своєї матері, і знову повернув міщанам їх владу. Та тільки правив він не довго – власне, до свого вбивства у 1801-му році. Якраз тут-таки кияни захвилювались: на повістці дня стояло питання з їхньою автономією, і ніхто не мав ані найменшого поняття як поведеться новий російський государ Олександр. Така непевність продовжувалась доки війт, Георгій Рибальській, не привіз із Петербурга благі вісті – молодий цар автономію залишив.
Тут таки вирішили відсвяткувати, і саме в честь збереження Магдебурзького права відбудували монумент. Тому й не дивно, що вирішили прославити й імператора, і, власне, Магдебурзьке право, яке цей імператор повернув. Цікаво, тільки, що сам імператор дізнався про це уже постфактум, а враховуючи, що на будівництво виділили 10000 рублів, хоча й зібраних самим киянами, він був м’яко кажучи невдоволений. Настільки, що відправив у відставку тодішнього військового губернатора – генерала Андрія Фенша. Тай автономія на цей раз в місті довго не затрималась: в 1834-му році “мати міст руських” підкорилась загальним імперським законам, на цей раз уже назавжди.
Святе місце
“Це, звісно, чудово, – скажете ви, – але до чого тут Святий Володимир?” Ім’я його тут надзвичайно доречне, тому пропонуємо звернути уваги на місце, де розташовується монумент. Заглянувши в “Синопис Київський”, щось на зразок хроніки XVII століття, складений церковним діячем Інокентієм Гізелем, можемо натрапити на такі рядки: «И от того часа источник над Днепром, идеже сынове Владимировы крестишася, и по сей день Хрещатик прослися». І тут дійсно протікав Хрещатик, зараз він знаходиться в колекторі під землею, а колись був притокою легендарної Почайни. І саме тут, на місці на місці колишньої річечки, у 989 вирішив похрестити своїх дітей князь Володимир. Отже, зустріти тут його ім’я – абсолютно не дивно. Згодом цю місцину прозвали Святе місце, і навіть почали ходити на прощу. Кияни провели аналогії між річечкою де хрестили Володимировичів, і рікою Йордан, де хрестили Ісуса. Тому, для зручності вірян, тут спорудили сходи від Володимирського узвозу, і аж до монумента. За 200 років їх, як і сам монумент, неодноразово реставрували, часто за кошти небайдужих киян, і лише завдяки цьому вони дожили до наших днів і можуть прикрашати зелений дніпровський схил.
