Неділя, 17 Жовтня, 2021

З історії київського водогону: цікаві факти

Київський водогін. Під різними іменами, структурами та керівництвом, він служить місту вже понад 150 років. В давнину забезпечення міста водою вважалося одним із найважливіших пріоритетів. Гадаєте, у випадку з Києвом, це було просто? Аж ніяк… Весь період існування водогону був низкою викликів, модернізаційних змін, дивовижних інженерних рішень, і, звісно ж, хиб та помилок, пише kyiv-future.com.ua. Історія його безперечно варта вашої уваги, а тому ми підготували для вас підбірку п’яти найцікавіших аспектів його життя — від самого початку створення, протягом клопіткого існування, і аж до сьогодення.

1.     Перші “джерела” київського водогону

Історія київського водогону більш ніж просто старовинна – вона бере свій початок ще в XVII. Вперше навчилися контролювати підземні джерела саме на Подолі, найбільш жвавому та густонаселеному районі тодішньої столиці. Щоправда, для розведення води по садибам тоді використовували дерево: вона текла по дощаним трубам або масивними колодами, з яких видобували осердя. Та все ж, це був прорив. Водяний напір забезпечувався своєрідністю ландшафту – волога стікала з височин Київських гір, з підземних річок, озер та струмків. Цікаво, що вже тоді почали створювати фонтани – не лише як прикру площі перед магістратом, у випадку з Самсоном, а як повноцінний елемент системи – завдяки ньому запобігали виникненню надмірного тиску у трубах. А також, була у фонтанів іще одна функція – усі бажаючі могли не лише напитися з них води, а й взяти кілька відер для своїх потреб.

2.     “Золота” вода

Раніше ми казали, що вода поставлялася містянам з високих київських схилів. Це було справді зручно, і таким способом “доставки” користувалось чимало міських садиб. А  втім, мешканці нагірних районів, очевидно, як мінімум відчували себе обділеними. Як максимум, вони були змушені оплачувати воду самотужки – купувати її по завищеним цінам у спеціальних водовозів. Відро води коштувало дві копійки, примірно стільки ж коштував кілограм хліба, а портовий вантажник за день роботи міг заробити до 75 копійок. Сама професія, водовоз, промовисто промовляє за себе – людина, яка мала коня та бочку могла сколотити нічогенький капітал. Так, за місяцб можна було заробити 60 рублів, причому, це вдвічі більше ніж платня постового, і навіть кваліфікованого технічного працівника, який отримував 50 рублів. Така катастрофічна ситуація вимагала рішучих змін, і такі зміни не забарилися.

3. Аманд Струве і “Киевское общество водоснабжения”

Але ось, одного чудового дня до столиці прибув Аманд Струве. Власне, тому цей день і став чудовим, адже Київ завдячував інженер-капітану не лише облаштуванню водогону, як ви уже могли здогадатися, а  й безліччю інших проєктів. Це і залізничний міст через Дніпро, і перші трамваї, і навіть бруківка на вулицях міста – теж його заслуга. Дізнавшись про такий жалюгідний стан київського водопроводу, капітан висунув амбітну пропозицію, яку “Киевское Городское Общество” – зібрання найбільш солідних власників нерухомості міста ­– назвало “не только весьма интересной, но и крайне необходимой, как в интересах города, так и жителей”. Договір між містом та інженером ратифікував сам Олександр II в травні 1870-го року. Під будівництво дозволили займати будь-які земельні ділянки, тому уже в 1871-1872 роках над Набережним шосе звели кілька корпусів – два кам’яних і два дерев’яних. Справа від колони Магдебурзького права постала нижня машинна станція, а трохи вище по схилу, відповідно, верхня. При чому, оскільки верхня станція виднілася з Володимирського спуску у всій красі, до її оформлення підійшли зі смаком: Александр Шиле, відомий київський архітектор, придав промисловій будівлі необарокової форми, прикрасив криволінійним фронтом і додав оригінальну вежу.

Було створено акціонерне товариство “Киевское общество водоснабжения”, яке очолив сам Аманд Стурве. Ідея постачання полягала в тому, щоб забирати воду з Дніпра(для цього влаштували водозбір біля дна річкового фарватера), і подавати її насосами нижньої станції в резервуар фільтра. Звідти насоси верхньої станції розподіляли її між водонапірними вежами міста, а ті в свою чергу – до міських будинків. Після модернізації 1887-го року система стала загалом давати понад 400 тисяч відер води на добу(за системою мір в Російській імперії 1 відро становило 12,3 літра)!

4. П’явки з крана та епідемія холери – перехід від Дніпровської води до артезіанських свердловин

Незважаючи на приголомшливі результати новоспеченої водопровідної системи, доволі скоро почали проглядатися її перші прорахунки. Київ поступово розростався, і, відповідно, все більше відходів потрапляло у Дніпро, з якого качали для нього ж воду. Тож не дивно, що якість води поступово падала. Тодішні фільтри складалися з гравію, піску та крупного каміння, тому побачити як  з крану тече не лише мутна вода, а й вилазять п’явки не було чимось незвичним. Про це в ті часи навіть ходили карикатури. Саме тому муніципалітет міста вирішив пошукати нових шляхів водонадходження. Альтернативою могла послужити лише артезіанська вода з-під земельних пластів. Київський університет провів кілька досліджень, які показали, що рівень такої води близький до ідеального. І вже з 1890-тих років у місті почали з’являтися перші артезіанські свердловини, які в кінці кінців показали бездоганний результат – за добу вони давали близько 720 тисяч відер. Ось так місто перейшло на змішану систему водосполучення. Втім, залишитися судилося лише комусь одному… Так сталося, що через масову антисанітарію в місто у 1907-1908 роках у місто прийшла холера, й існував доволі небезпідставний ризик зараження дніпровської води вібріонами. Міська дума опечатала всі дніпровські водоносні станції, і місто почало споживати лише артезіанську воду. Спочатку це призвело до водяного колапсу: в місті води критично не вистачало, а влітку 1908-го не було навіть чим поливати вулиці. Проте згодом ситуація владналась – довелося пробурити нові свердловини, забезпечивши місто необхідною вологою.     

5.     Знамениті київські водограї

Історії відомо, що перші водограї почали з’являтися в чернечих монастирях – один у Братському, а також два у Фроловському, обидва на Подолі. Втім, назвати їх повноцінними фонтанами було складно – це були радше струмки, котрі били з дерев’яної чаші. В попередньому пункті ми сказали, що фонтани виконували не лише декоративну, а й практичну роль. Зауважимо, що це аж ніяк не заважало їм прикрашати площі старовинного Києва. Власне, першим фонтаном прийнято вважати вищезгаданого Самсона, або Феліціала, як його називали раніше. На його місці постійно било джерело з чистою прохолодною водою. Воно настільки полюбилося містянам, що тут у 1749-му році вирішили встановити круглу ротонду-фонтан, яка прикрашає Поштову площу й донині. Про фонтан навіть ходила легенда, що якщо хтось із приїжджих скуштує з нього води, то покинути місто вже не зможе. Окрім Самсона, в Києві було створено сім близнюків – сім однаковісіньких фонтанів, які в столиці прозвали фонтанами Термена. Така назва пішла від заводу на якому було відлито водограї – на кожному з них збереглося оригінальне клеймо. На жаль, до наших днів дожили лише п’ятеро братів, і нині натрапити на них можна у сквері поблизу театру ім. Франка, в Міському саду та Маріїнському парку, біля Золотих воріт та у сквері Олеся Гончара. Сучасний Київ – місто фонтанів, і цьому складно заперечити, адже тут їх більше 90!

Latest Posts